Колись цей смерековий край був безлюдним. Віковічну тишу вряди-годи порушували хіба що відважні мисливці-звіролови, які не боялися заблудитися в непрохідних хащах. Їх манили сюди лисячі, ведмежі, оленячі, козулині стежки, що врізнобіч в’юнилися поміж горами. Та ще літньої пори наважувались дістатися пахучих лісових галявин пастухи, що сокотили панську худобу і прагнули догодити хазяям і випестувати її на соковитих травах. Але й натяку на якесь там озеро ніхто ніколи не мав. Люди, звірі та свійські тварини гамували спрагу, п’ючи студену воду з кришталево чистих джерел, швидкоплинних потоків, котрі дзюркотіли поміж струнких красунь-ялинок та крислатих буків… Аби ж легше було доглядати за худобиною, скотарі влаштовували тимчасові прихистки-колиби, щоби спрятатися в сльотаву днину, а для овець, корів – “зарубували” кошари.

Аж ось один з кмітливих ватагів змайстрував на мальовничій галявині смерекову хатину. На друге літо привів до неї жінку-красуню і почали помаленьку газдувати та діточок наживати… Незабаром у молодят появилася маленька крихітка-донечка, яку випестовували-леліяли, не жаліючи живота свого. І дівчина росла , як з води, не по роках, а по днях. А в смуглявому личку вже з ранніх літ вимальовувалася небувала врода, яка аж засліплювала нечастих гостей. Мов ніжна лілея, зросла чарівна горянка. Якось і не згледіли батьки, як розквітла вона, стала рожевощокою, пишною та гарною…

…Надворі стояла золота осінь. Довкруги закличним могутнім ревом скликали своє бучне весілля вгодовані на зелених отавах красені-олені, стаючи легкою здобиччю людей. В один із погідних сонячних днів до обістя вівчаря, у пошуках дичини забрів знаменитий на всю округу пан із своїм сином-одинаком, якого любив понад усе на світі. Вистежуючи звірину, вгледіли в лісовій гущавині, струнку, мов смерічка, юнку, що збирала в кошик спілу ягоду-малину… Підійшла поближче. І стали, наче вкопані, замилувавшись її незрівнянною вродою. Та й закохались до нестями в синьооку красуню. Так обом  вона припала до душі, що й життя свого далі не мислили без неї. Лісова ж царівна-фея вподобала молодого принца, дужого і красного легіня, хоч і батько бачив, що дівчина більше задивляється до її сина і вирішив будь-що схилити її на свій бік. Та минав час, а цього не вдавалося  добитися. Тоді в голову засіла страшна чорна думка: безжально помститися обом… Заманив сина в хащу, зненацька прогримів постріл нежданний і юнак впав мертвим на землю. Сколихнув цей постріл зрадливий гори Карпатські. Загуркотіли, завирували зсуви нещадні. Поховала сира  земля коханого Ксені. Лиш горбочок залишився на тому місці, де щойно стояли син з батьком. Гірко заплакала вона з горя-печалі. А ті сльози струмочками стали і наповнили утворений видолинок. так виникло тут озеро синє з острівком посередині. А довкруги й дотепер ще інколи чути відгомін страшного крику батька, який усвідомив, що скоїв непоправне лихо, що відлунює поміж горами: “Сине, вір, я не хотів твоєї смерті! То кохання нас погубило!..”

Колись давно на землях, де тепер озеро Синевир, жив багатий газда, який мав дуже багато всякої худоби – овець, корів, коней, птиць. Були в нього слуги й вівчарі. Та одного разу газдові приснилося, що те місце, де його маєток провалиться під землею і утвориться глибоке озеро.

Коли вранці проснувся, сон не давав йому спокою. Чоловік розказував про нього всім із ким говорив. Люди слухали, але не вірили нічому, хтось насміхався з того.  Не вірив газдові і його власний син. Він заспокоював вітця, що то лише сон, усяке може приснитися. Та батько запевняв: “То не спроста приснилося… Сон збудеться, сине, вір!..”

Справді, не пройшло й року, як той сон здійснився: одного разу земля затряслася, розкололася – і весь маєток провалився. Загинув і багач, і його син, і все, що було на обійсті. Люди з ближніх околиць, що чули, як газда переконував: “Сине, вір!..” – запам’ятали ті слова. І озеро, яке утворилося на місці маєтку, назвали Синевир – від слів “сине, вір”…

Тут, де нині розтяглися Синевирська Поляна і Свобода, вперше в давнину поселилися утікачі від панського ярма з різних кінців Карпат. Навкруги місцевість оперізували непрохідні ліси, куди пани боялися навідуватися. Горді горяни, які пустили тут корінь, вважали себе свобідними людьми і тому поселення назвали Свободою.

А Синевирська Поляна отримала назву від гарної поляни, де поселився один чоловік з родиною. Згодом нарід розрісся. Люди- втікачі спочатку жили мирно, в злагоді, ділили все порівну, а з часом з’явилися заможні ґазди, на яких працювали бідняки. Багаті мали худобу, землю, на якій мучилися батраки. Численні отари овець випасали в лісах та на полонинах. Вівці давали людям молоко, сир, м’ясо, вовну, шкіру. Випасало їх сім вівчарів. Там, де тепер озеро, було стійбище для овець, звідси й видавали господарям сир.

Серед вівчарів вирізнявся вродою Вир, син заможних батьків. А оскільки Вир був наймолодший, то йому часто доручали випасати кіз, яких відокремлювали від овець.

Одного дня, напасши кіз юнак пригнав їх до кошари і тут зустрів красуню. Це була дочка бідної вдовиці – Ксеня (Синя, Синь), яка прийшла за жентицею (сироваткою), яку з мамою використовували замість молока. Краса дівчини так вразила Вира, що відразу закохався в неї. Дівчина спочатку на залицяння не піддавалася, бо знала, що той син багачів, а вона бідна сирота і з неї можуть наглумитися заради забави.

Та серце не камінь. Молоді люди покохали одне одного. Але з тої любові добра не було. Батьки, довідавшись, що їхній син хоче одружитися з біднячкою, почали його наговорювати проти дівчини. Засмучений юнак вже хотів накласти на себе руки.

Молоді довгий час зустрічалися , любилися, як голубки.

Вдова, дізнавшись про кохання дочки з Виром, просила її порвати ці зв’язки, бо, мовляв, багатий бідному не пара. Та вже було пізно: Ксеня чекала на дитину.

– Що, дитино, будемо робити? – запитала згорьована вдова дочку. – Мало в нас біди, а ще й цієї треба? Кому ти будеш потрібна з байстрюком, хто тебе візьме на роботу?

Після цих слів бідолашна Ксеня побігли за порадою до коханого. По дорозі в гори відчула, що мають початися роди, але все бігла і бігла, перемагаючи біль під серцем. Нарешті дібралася до Поляни, де вівчарі доїли овець і закричала:  “Вире, мій коханий!” І впала на землю. Вівчарі зареготали, мовляв, прийшла до Вира полюбовниця.

Вир мерщій кинувся до Ксені. Але та вже не могла вимовити жодного слова. Знесилена, згорьована від злих язиків сирота померла при пологах, як і її немовля.

Вир,  не витримавши смерті коханої, заліз на найвищу смереку і з її вершини кинувся на гостре каміння, відразу загинувши.

Про трагедію в горах вівчарі мерщій сповістили земляків. Батьки Вира, які першими прийшли сюди, жорстоко знущалися над трупом дівчини.

За Ксенею гірко плакала вдова, декілька разів непритомніла. Останніми словами бідолашної матері, яка теж помирала від горя, були: “А щоб це прокляте місце, яке забрало життя моєї дочки і її дитини, зарвалося під землею і стало озером!"

А  слова-прокльони вдовиці на вітер не летять. Якщо вони справедливо адресовані, то обов’язково збудуться, коли не одразу, то згодом.

Тієї ж ночі провалилася земля під насмішкуватими вівчарями і під їхньою худобою. А коли вранці другого дня прийшов ватаг за сиром, то на тому місці вже не було ні колиби, ні овець, ні кошари. Голубе озеро заповнило всю територію…

… У давні часи ці гори належали багатому графові. Верховинці змушені були працювати на нього: випасати графських овець і корів, рубати ліс, косити траву.

У графа була красуня-донька Синь. Дівчину звали так тому, що в очах її,  здавалося,  була  зібрана  вся синява   бездонного  карпатського неба. 

Одного разу багач вирішив довідатися, як  його наймити-лісоруби працюють у горах. Синь попросила батька взяти її з собою. Поки граф перевіряв роботу лісорубів, донька пішла на галявину збирати квіти.

Раптом до її слуху долинули чарівні переливи сопілки, і дівчина пішла  на ці звуки. На поляні, де випасалися вівці, вона побачила юнака, котрий грав на сопілці.

Помітивши дівчину, юнак перестав грати.

• Хто ти? – здивовано запитав він.
• Я Синь. Ці ліси і гори належать моєму батькові. А ти хто?
• Я Вир, пастух графа.

Дівчина попросила його заграти ще, і в лісі довго лунали дивовижні мелодії. Під вечір дівчина попрощалася з Виром, пообіцявши навідати його незабаром. Через деякий час граф знову  приїхав у ці місця, і Синь зустрілася з Виром. Усе було, як і першого разу. Молоді люди покохали одне одного і стали потай зустрічатися. Та лихі заздрісники донесли графові, що його дочка кохає простого пастуха.

Граф заборонив доньці зустрічатися з Виром. Та хіба знайдуться сили, які б перемогли кохання?

Не зупинили Синь заборони батька, не злякали Вира погрози графа. І тоді граф наказав убити пастуха.

Якось сидів Вир на лісовій галявині і грає на сопілці, чекаючи кохану. Графські слуги підкралися й зіштовхнули на нього з високої гори величезний камінь…

Почувши страшну звістку, Синь побігла через гори і ліси до місця загибелі коханого. Обняла дівчина величезний камінь-могилу і гірко заплакала. Дівочі сльози лилися й лилися,  поки не затопили всю галявину і саму Синь, утворивши озеро, яке люди назвали Синевир.

Вода в озері синя, як небо над Карпатами, як очі Сині, а острівець серед озера – це верхівка каменя-могили Сині і Вира…

Жив у горах бідний чоловік із сином. Зібралися вони до Волового на торговицю:  хотіли купити якусь корову на обійстя. Або як не корову, то бодай козу. Йшли та йшли лісами, дорога далека. Довелося їм заночувати в хащі. Знайшли якесь озерце і заночували на березі коло ватри. Та син постійно просив батька не купувати корову, волій уже козу, а на тоті гроші, що залишаться, придбати йому кріса, аби мав чим звірину стріляти або й опришкувати. Батько пояснив, що грошей замало, а корову треба для молока молодшим дітям. Якби щось лишилося – тоді інше діло, а так він не може. Синові це не подобалося. І вночі, коли вони полягали спати, хотів витягти з-під  голови у батька торбу та забрати гроші. так і зробив. Але в торбі справді було мало грошенят. Тоді він подумав, що батько дещо приховав, аби він не міг знайти. Схопив сплячого вітця і потяг до озера. Там почав топити, вимагаючи, щоб він признався, де суть гроші.

• Сине, вір, то всі… – відказував старий.

Син не хотів вірити, даремно той благав: “Сине, вір!.. Сине, вір!..”

Так син і втопив батька, не повіривши йому. Челядь, як дочулася, хотіла покарати того сина –нелюда, але він утік у розбійники. А озеро, де хлопець утопив свого батька, назвали за словами  “сине, вір” – Синевир.

Карпати… Зелені Карпати! Ви чарівні взимку, коли великі  вершини вкриті іскристим снігом. Ваша невимовна краса і восени, коли між зеленню смерек виблискують золотом могутні буки і білокорі берізки. Але весною і літом ви, мабуть, найкращі. На фоні безмежної блакиті голубого неба стоять стрункі високі смереки. Рівні, величаві, тягнуться вгору, ближче до сонця, все далі у вись. Чарівна краса лісів, що вкрили  стрімкі вершини гір, привертає увагу сотень туристів із різних кінців нашої країни із зарубіжжя.

Прекрасний краю мій! Милуй і далі своєю красою наші серця, збуджуй у них любов до всього гарного, милого. Дивлячись на цю красу, людина стає кращою, щирішою, добрішою.

Тихо,  таємниче шумлять смереки, перешіптуються між собою. Про що шепочуть вони? Які роки згадують? Шумлять смереки, гудуть буки… Багато чого бачили зелені велети, але не в силах розповісти нам. А нам дуже цікаво дізнатися про історичне минуле нашого села, про його перших поселенців, про їхнє життя, побут…

Один з найстаріших жителів села Синевирська Поляна Іван Васильович Красняник розповідає так:

…Близько 400 років тому на цій долині стояли дрімучі ліси. Ніхто не порушував спокою гір, хіба що пробіжить стадо красенів-оленів, трісне гілка під важкою лапою  ведмедя, або визирне з-за смереки прудконога серна. Та раптом… “цюк-цюк”. Що це? Такого звуку звірі не чули. Людина підтинала сокирою смереку. Чоловік розширював галявину, щоб збудувати собі на ній житло. Хто ж ця людина? Звідки вона взялася в цих лісах? Що пригнало її в глибину Карпатських гір?

Це був утікач із панської Польщі на прізвище Тернавчук. Тяжкі знущання панів-кріпосників примусили залишити убогу хатину і разом з дружиною тікати далеко в ліси.

Як він жив сам у лісі? Звичайно, тяжко. Але ще тяжча неволя. Тож вороття немає.

Одного разу Тернавчук побачив вогник, що блимнув під сусідньою горою. Хто це? Ворог чи друг? Вогник блимав і наступного вечора в тому ж місці. Пізніше виявилось, що це такий самий втікач з кріпаччини, як і він сам , на прізвище Руснак. Згодом Руснак поселився ближче до Тернавчука, адже так можна допомогти один одному та й є з ким поговорити. А через деякий час у лісах  з’явилися ще біженці на прізвища: Ковач, Красняник, Тюх .

Тяжке було життя втікачів. Кругом ліси. Їжею служили  здобич убитих звірів, лісові ягоди. Вільної від лісів землі не було, тому  жителі змушені були випалювати ліси і на розроблених ділянках сіяли овес, який і став для них основною культурою. Сама назва села і походить від того, що жителі вирубували ліс,  спалювали його і утворювали поляни. Перша назва села була Поляни . Ще й   дотепер  дехто вживає цю назву: “Ходив  им у Поляни. Іду із Полян”.

Так виникло найвисокогірніше село Синевирська Поляна (860 метрів над рівнем моря), яке нараховує зараз 2027 чоловік

Церква Покрови Пресвятої Богородиці, що знаходиться в центрі села на невеличкому підвищенні була побудована в 1826 році. Вона була розрахована на 400 чоловік, бо в той час населення було незначним.

Першим священником тут був Іван Тисля, який віддав велику частину життя служінню Богові і святому храму, а в цілому за понад 170 років існування церкви в ній помінялося 36 священників. У храмі й сьогодні зберігаються старовинні книги “Трифологія”, “Молитвослов”.

Колись на ній жили опришки (розбійники) і одного разу вона обсипалася,  поховавши всі скарби. Награбоване залишилося в надрах.

У Великодну п’ятницю піднімалося велике полум’я десь з глибини гори - це було обурення злиз духів.

Раз єден вівчарь заблудився на Кам’янці. Ходив, ходив, тай увидів старого діда.  Підходить ближче, а у старого замість  стопи  - кінські копита – то «нечистий» був.

Уповів тот босоркун :

– Пой за мнов та укажу ти бочки з «золотими голубцями», що лишили опришки.

І повів нещасного в глиб гори.У печері стало так світло,  як вдень,  сяяло з бочок золото.

Дідо зняв крисаню і уповів:

-"Золоті голубці" у сих бочках, кожда бочка має по сто пудів. Хто побудує храм на сій горі ,стане ґаздов всього золота.

І ударив попліваником (посохом) у скалу. Враз зник сам, а палиця перетворилася на великого гада. Лиш туман розсіявся вранці, пастух опинився на дорозі,  що вела в Верхний Синевир, боліла го голова, але добре запам’ятав слова босоркуна.

В селі розповів про все людям. Це передавалося з покоління в покоління, аж допоки не перетворилося в легенду.

Досі на Кам’янці не збудований храм, але збудована капличка на Синевирському перевалі. Чи знайшов хтось скарби і став їх володарем, я не знаю.